###Тарас Яворський: Коли співали Ще не вмерла…, Лобановський нас підтримав ###

Розмова з тренером чиказьких «Крил» та одним з найпалкіших фанатів «Карпат» і національної збірної України Тарасом Яворським.

Уродженець Чикаго Тарас Яворський вперше приїхав в Україну в 1991 році у складі збірної Української Спортової Централі Америки і Канади, яка провела турне за маршрутом Львів – Тернопіль – Івано-Франківськ – Дрогобич. З тих пір він в Україні бував неодноразово. Але своїх вихованців з молодіжної команди «Крила» (Чикаго) на Галичину 48-річний американець українського походження привіз вперше. У розмові з паном Тарасом кореспондент Інформаційного центру ФК "Карпати" дізнався багато цікавого з його біографії. І стосується воно не лише футболу.

- Ідея привезти в Україну своїх вихованців у мене народилася давно, – почав свою розповідь пан Тарас. – Дуже хотілося, аби хлопці, коріння яких походить саме звідси, нарешті відчули під ногами українську землю. За винятком одного: всі гравці про цей чудовий край дотепер знали лише з розповідей своїх батьків, бабусь і дідів. І от нарешті вони побачили Україну на власні очі. Тому ви, напевно, розумієте, що для нашої команди це турне по Західній Україні має не лише спортивне значення. А втілювати задум у життя я почав з минулої осені, коли після матчу відбірного турніру чемпіонату світу-2010 між збірними України і Хорватії в Харкові заїхав на кілька днів у Львів. Тут я зустрівся з моїм старим товаришем Романом Толочком, який тренує молодіжну команду «Карпат». Він пообіцяв, що ФК «Карпати» з радістю прийме «Крила» у Львові. Тож хочу подякувати всім, хто долучився до нашого турне по Галичині.

- І з якими почуттями «Крила» повертаються додому?

- Усе було чудово. Ми побачили Україну, прекрасне місто Львів, зіграли п’ять поєдинків (у п’яти матчах «Крила» двічі зіграли внічию і зазнали трьох поразок. – Авт.), нас чудово приймали. Особливо вразили гостинністю керівники ФК «Куликів». Таке запам’ятовується на все життя. Але стався і один неприємний інцидент. У матчі в Яремчі господарі діяли надмірно агресивно, подекуди навіть не приховуючи жорстокості. В результаті декотрі гравці «Крил» отримали травми. Вважаю, що в товариському матчі таке недопустиме. А найбільше мене дістав їхній тренер, який на моє обурення такими діями з перекошеним від злості виразом обличчя відповів: «Ви програли «Карпатам» і ФК «Львів». А ми хочемо довести, що не є слабшими за них». Коментувати тут нічого. Але це був єдиний неприємний випадок. Все решта пройшло просто супер. Хлопці дуже раді і вже кажуть, що обов’язково приїдуть в Україну ще не раз.

Між Кравчуком та Кучмою

- Ви сказали, що були на матчі Україна – Хорватія в Харкові. Як часто відвідуєте поєдинки «синьо-жовтих»?

- Вперше я полетів підтримати українську збірну в Париж у 1999 році, коли вона грала з французами. Той матч залишив незабутнє враження. Наша збірна абсолютно на рівних боролася з чинними чемпіонами світу. Та ще й на їхньому полі. Саме з того часу я й став палким фанатом збірної України. Навіть придбав спеціальну велику шапку в українському народному стилі і вожу її з собою по всьому світу. Після цього відвідав практично всі гостьові матчі. Був на іграх у Північній Ірландії, Англії, Уельсі, Данії, Норвегії, Греції, Іспанії, Хорватії… Часто організовую цілі групи підтримки українських фанатів. Найбільше нас прилітало з Америки в Лондон – 175 осіб. Маю багато приятелів і серед вболівальників, які приїздять з України. Квитки зазвичай замовляю через Леоніда Буряка, якого добре знайомий ще з тих часів, коли він працював у США. Та й загалом знаю чимало людей, які мають відношення до українського футболу.

- Напевно, на живо спостерігали і за матчами чемпіонату світу 2006 року в Німеччині?

- Хіба можна було пропустити таку подію? Я організував групу з 45 фанів. Уже в Німеччині до нас приєдналися і троє українців з Австралії. Ось такою групою ми їздили по Німеччині. Все було просто клас. А головне, збірна України виступила дуже добре. Що не кажіть, але вихід у вісімку найсильніших команд світу – це успіх. Українська громада у США в зв’язку з цим до чвертьфінального матчу Україна – Італія в Гамбурзі навіть замовила пам’ятні сорочки. Хоча, якщо чесно, сама гра команди Блохіна мені не сподобалася. В усякому разі, сам він грав набагато красивіше, ніж його команда.

- Щось цікаве, окрім самих матчів, з чемпіонату світу запам’яталося?

- Я з дружиною і батьками, коли ми потягом їхали з Гамбурга в Берлін, опинився в одному вагоні з колишніми президентами України Леонідом Кучмою та Леонідом Кравчуком. Причому вони їхали в сусідніх з нами купе: один – з одного боку, другий – з іншого. Так-от, дуже дивно було спостерігати, як вони між собою зовсім не спілкуються. Нам це багато що пояснює, чому в Україні вже стільки років немає порядку.

«П’ять балів від Лобановського»

- Ви згадали про Олега Блохіна як про футболіста. Де ви бачили його в грі?

- Окрім телебачення (щоправда, тоді футбол стільки, як тепер, ще не показували), на живо спостерігав за матчами збірної СРСР при підготовці та під час Олімпіади 1976 року в Монреалі. Ми дуже переживали за радянську команду, адже вона десь на 80 – 90 відсотків була сформована з українських футболістів. І нам це страшенно подобалося. Саме тому ми збірну СРСР вважали своєю.

- Спілкуватися з гравцями радянської команди не доводилося?

- Ми не раз пробували вийти з ними на контакт, але нічого з того не вийшло. Наприклад, коли збірна СРСР проводила спаринг у моєму рідному Чикаго, нас до готелю не пустили працівники КДБ. А коли ми пробували заговорити з ними на вулиці, то гравці і тренери робили вигляд, що нас не розуміють і з незворушними обличчями проходили повз, навіть не повернувши голови. Але насправді вони все чудово розуміли, просто боялися з нами контактувати. Ми ж для них були українські буржуазні націоналісти, а значить – вороги радянської влади. Судячи з усього, вони перед поїздкою за кордон проходили серйозну психологічну обробку. Проте коли перед одним з матчів Олімпіади під час виконання радянського гімну ми (наша група налічувала біля півтори тисячі чоловік), стоячи за кілька метрів від лави запасних збірної СРСР, заспівали «Ще не вмерла Україна», то Валерій Лобановський обережно за спиною показав нам кулак з піднятим догори великим пальцем. Це нас страшенно підбадьорило, і ми заспівали ще гучніше, всі виклалися на сто відсотків. Напевно, саме за це після гри тренери і гравці збірної СРСР підійшли до нашого сектора і подарували нам сувеніри. Правда, радянські, а точніше – російські. Але все одно нам було дуже приємно.

Патріотизм за Бубкою

- З представниками інших видів спорту контактувати в ті часи не пробували?

- Якось зустрів у Едмонтоні – там якраз відбувався чемпіонат світу з легкої атлетики – Сергія Бубку і його брата. Кажу до них: «Привіт! Я українець». А вони навіть не зізналися, що українці й одразу почали російською мовою наполягати, щоб я їм дав спокій. Пам’ятаю, мені це дуже сильно зіпсувало настрій – ніби хтось в обличчя плюнув. Також вже після розпаду СРСР я намагався встановити контакт із знаменитим хокейним воротарем Владиславом Третьяком, який в клубі НХЛ «Чикаго Блек Хоукс» не один рік тренував голкіперів. Питав його, чи не потребує якоїсь допомоги, чи можемо час від часу спілкуватися. Пояснював йому, що українці і росіяни – брати по слов’янській крові. Але він не захотів жодних контактів, сказав, що дуже зайнятий і зовсім не має вільного часу. А насправді Третьяк просто чогось забоявся. Я це побачив по його очах, щойно почав з ним розмову. Напевно, у нього спрацював підсвідомий страх, закладений ще з радянських часів.

- Ну а після розвалу СРСР ситуація змінилася?

- Так, звичайно. Той же Сергій Бубка вивчив мову і тепер добре розмовляє по-українськи, очолює НОК України. Майже справжній патріот. Зараз часто спілкуюся з олімпійськими чемпіонами Оксаною Баюл і Віктором Петренком. З ними ми познайомилися в 1995 році, коли в Нью-Йорку їх вшановувала українська громада у США. Мама моєї дружини Терези, як і Оксана Баюл, родом з Дніпропетровська. От моя кохана і вирішила подарувати першій олімпійській чемпіонці незалежної України золотий хрестик. Оксану це дуже розчулило. Пам’ятаю, вона ледь не розплакалася прямо перед телекамерами. А потім ми разом пішли на дискотеку. А коли ми з Терезою в 1996 році брали шлюб, запрошували Віктора Петренка і Оксану Баюл до нас на весілля. Щоправда, через зайнятість у виступах в льодовому шоу прилетіти в Чикаго їм не вдалося.

«Карпати» поза конкуренцією

- Відомо, що в радянські часи українська діаспора Північної Америки проводила різноманітні акції за незалежність України. Ви, часом, у них участі не брали?

- Не просто брав, а був одним з найактивніших учасників. Свій перший серйозний вчинок в цьому напрямі зробив на згаданій вже Олімпіаді 1976 року в Монреалі. Якось вночі ми з групою членів СУМА (Спілка української молоді Америки) біля Олімпійського стадіону зняли з флагштока червоний прапор СРСР. І саме я лазив по флагштоку. Трохи порізав руки, але все зробив, як треба.

- І яка доля того прапора?

- Ми публічно його спалили. Присутніми при цьому були тисяч сім-вісім членів української діаспори. Але я кавалок полотнища, якраз той, де були серп і молот, собі залишив.

- А ви не боялися, що матимете проблеми з КДБ?

- Та зрозуміло, що боявся. Хоча мені на той момент не було й 16-ти, я розумів, на що йду. Тим більше, що про НКВС, КДБ я чув ледь не з пелюшок. Пам’ятаю, коли зняв прапор і прийшов до оселі, то перший раз у житті випив горілки. З одного боку, гордився своїм вчинком, а з іншого – трохи було лячно. Я й потім боявся, бо знав про підступність радянських спецслужб. Скажу відверто, навіть у 1991 році, коли я в складі футбольної збірної УСЦАК (Українська Спортова Централя Америки і Канади) мав летіти в Україну, то десь в глибині душі сумнівався, чи вартує це робити. Адже на той момент Україна ще не проголосила незалежність (турне відбулося в травні-червні 1991 року. – Авт.). Але величезне бажання побачити українську землю взяло гору. Слава Богу, все обійшлося. Напевне, КДБ вже було не до таких ворогів, як я.

- Якими залишилися у вашій пам’яті перші відвідини України?

- О, таке не забувається. Все пам’ятаю в деталях. До речі, в складі збірної УСЦАК з футболу тоді зі мною грав і Павло Куляс, разом з яким ми сьогодні тренуємо «Крила». А в складі волейбольної команди на майданчик виходила Тереза, з якою ми згодом побралися. Але то вже інша історія… На початку мені здавалося, що це все відбувається уві сні. Я ніяк не міг повірити, що я в Україні та ще й граю у футбол проти «Карпат» – команди, за яку вболіваю з раннього дитинства. У Львові, можливо, навіть собі не уявляють, скільки українців у США і в Канаді щиро симпатизують «Карпатам». Переконаний, що в діаспорі за львівську команду вболівають найбільше. Ну, можливо, з ними ще може конкурувати київське «Динамо». Хоча, навряд…

Футбол подарував мені брата

- Матч проти «Карпат» ми грали з особливим натхненням. Пам’ятаю, що й вболівальники, яких на трибунах зібралося досить багато, підтримували обидві команди, і ми зовсім не відчували, що граємо на чужому полі. І хоча наша команда програла (на виграш, якщо відверто, ми не дуже розраховували), бій львів’янам дали. Про це свідчить і рахунок – 3:5. А головне, у нас з’явилися справжні друзі на все життя. Саме тоді, можна сказати, народилося і наше цьогорічне турне. Так і є, адже тоді я познайомився з Романом Толочком, з яким ми дружимо по нинішній день. Навіть скажу більше. У мене немає рідного брата. А з Романом ми настільки стали близькі, що тепер ставимося один до одного, як брати. З того ж 1991 року я товаришую із ще одним колишнім гравцем «Карпат» Романом Лабою.

- У «Карпатах» в 1991 році грав американець українського походження Богдан Недільський. Ви з ним часом не знайомі?

- Звичайно, що так. Він справжня футбольна зірка української громади в Північній Америці. А ви як думали? Він єдиний, хто з нас усіх грав за «Карпати». До того ж Бодя мій земляк, він також народився в Чикаго і грав за «Крила». Нині він працює в університеті, проводить заняття з фізкультури. Але з футболом не розпрощався, грає за ветеранів.

- То може ви й Ярослава Лендела в США зустрічали?

- Схоже, ви зовсім не знаєте футбольне життя української громади в Америці (сміється. – Авт.). Бо в іншому разі ви б знали, що Ярослав Лендел, коли залишився в США, то також грав за українські команди – «Тризуб» з Філадельфії і «Крила» з Чикаго. Чудовий футболіст, з м’ячем таке витворяв, що ми на його фокуси дивилися з відкритими писками. А які він віддавав паси. Хоча, чому власне віддавав? Він і зараз у матчах ветеранів на перших ролях. Єдине, що йому тепер бракує, це швидкості. Але в кого з ветеранів вона є? А ще у США мешкає Юрій Шулятицький, який також колись грав за «Карпати». Як бачите, в української громади США з «Карпати» міцні зв’язки.